Холиварофорум

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Костянтин Реуцький - солдат, поет, правозахисник, луганчанин

Зупинися і уяви:
листопадове небо бліде,
в лісосмузі під Вербовим
смерть шукає своїх людей.

▼Скрытый текст⬍

Смерть шукає, а ми знайшли
і нікому не віддамо.
Під ногами хлюпає шлікер
із якого, згідно домов,
буде зведено пам'ятник
тим, хто коїв, як обіцяв,
хто очей не відводив, не никав
від її шорсткого лиця.
Смерть сьогодні не квапиться.
Чи то хвора, чи то сита.
Є нагода забрати бійця
нею кинутого десь отам
Треба ж кожному з п'ятиста,
що були колись в списках частини,
дерев'яного хоч би хреста,
та далеко не всім пощастило.
Багатьох ізмолола ущент,
не залишила навіть кісток.
Вона змішується з дощем -
це одна із її пасток.
Заспокоєний на всі сто,
ти наважуєшся піти.
Наступаєш на пелюсток
від загиблого метрах в п'яти.
Потім три нескінченних дні,
кожного окаянного дня
тільки-но небосхил проясніє,
прилітає вороже дроння
забирати з твоїх грудей
те, що збурило протистати -
невиправную віру в людей.
Та на ранок вона відростатиме.
Смерть розкриється орхідеєю.
Болю більшому вже не статися.
Ти іще не приймаєш цей статус,
намагаєшся навіть постати.
Це пройде.
Її треба просто прийнять,
ніби мудру батьківську пораду.
Чи не перше з людських занять -
научитися помирати.
Чи не перше з людських умінь -
научитися відпускати.
Бо тримати те, що не змінимо -
це, як дискутувати з катом.
Тож і ти не тримайся, брате,
за розірвану вену яремну.
Ми подбаєм, щоб жодна втрата
не залишилася даремною.

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Ну я XD

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Святковий Вроцлавський Ринок. Треба сходити ще ввечері. Взагалі негусто щось в цьому році. На німецьких ярмарках більше краси та різноманіття. Чи то я просто польський різдвяний асортимент вже вивчила... Коло нас стояли німці років так за 60 - дуже милі, захоплювалися цінами (ну так, у них все дорожче) і казали, що сп'яніли від одного кухлика гжанцю. Обожнюю німецьку мову, завжди з приємністю слухаю, не в останню чергу люблю Дольний Шльонськ за його німецьке минуле

▼Скрытый текст⬍

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Для себе - тести на В1
https://testy.propolski.com/pl/poziomy/poziom-b1/

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Отакі у нас цьогоріч кухлики для гжанця.

Більше ні про що не хочу говорити, хоча думаю, курва, багато. Мб, завтра розповім про пиздець з Іреною.

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Кракенці зробили магазин!
На головній, правда, відео, яке підвішує все, що можна, тому посилання даю таке https://www.krkn-army.store/shop/
Шкода, що плюшачка купити не зможу, але хоч би пін! XD

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

З Іреною сталися дві ситуації, які мене просто шокували.
Перша. Дочка (старша за мене, з роботою, двома будинками, чоловіком та дорослими працюючими дітьми) позичила у неї якусь суму, нехай будуть умовні 500 злотих. Настав час повертати борг. А дочка має доступ до Ірениної картки. І от Ірена бачить - їй прийшла смс про списання 500 злотих. А увечері приїздить дочка і повертає їй борг... Ноу коментс просто. Ірені дуже боляче.

Друга. У Ірени дуже хворі ноги, судоми хапають її майже одразу по виході з дому. Тому вибратись кудись для неї проблема. Зазвичай її ведемо ми зі співавторкою, підтримуємо й чапаємо потихеньку, часто зупиняючись. Пішли ми до її родички, ходу - для мене 10 хвилин, для Ірени - мінімум півгодини. Пішов з нами й Зенек, нагадую - її чоловік. І от я її веду потрошку, а Зенек утік вперед і кричить - ей, ти там, давай швидше! І от мене бомбонуло. Ти, кккурва стара, що, не знаєш, що твоя жінка ледве ходить?!

Світ такий йобнутий, дивуюся, що ще можу дивуватися...

Ок, треба хоч чогось позитивнішого. Наприклад, цей пор лежить собі на трансформаторі. Іде дощ, пролітають автомобілі, сиві хмари змінюються білими, а він терпляче лежить. Чекає на свою людину?

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Гляньте на охуєнного мужика

https://www.instagram.com/davidrosslawn/?hl=ru

Отредактировано (2025-12-06 14:38:58)

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Це я, лисиця, їду відправляти мішок подарунків до України. А в понеділок ця лисиця відправить подарунки до Польщі, Німеччини та Болгарії, і нарешті розгребе завали у вітальні і поставить хуїнку! (гумор дитсадковий, 1 шт, польськоанони зрозуміють)

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Щойно вийшли - а тут пані вигулює суворого 18-річного котика

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Земля лисиць. Цукор з пустелі

Частина 1. Втеча з міста
Частина 2. Поїзд не туди
Частина 3. Чорна Хтонь відкриває очі
Частина 4. Небезпека неподалік
Частина 5. Коли приходить Велика Мати?
Частина 6. Перший хлопець на селі
Частина 7. Початок зими
Частина 8. Подих страху

▼Скрытый текст⬍

— Там хтось є! Хтось є! — голосно зашипіла Маслокуса, влітаючи у прочинені двері й захлопуючи їх задньою лапою.

Поцопа підскочила, розкидавши затишне кубельце зі старих килимків. Тьмяноок злякано дзявкнув. Піввуха, яка саме позіхала, різко стулила пащу, клацнувши зубами, і прикусила язика.

— Пес тебе забери! Хто там?

— Лисиця! — завила Маслокуса, пританцьовуючи. — Інша лисиця!

Поцопа пирхнула:

— І тільки? Хто саме? Дзьобоноса чи Хрестовуха?

— Взагалі інша лисиця! — схвильовано вищала Маслокуса. — Зовсім інша! Або взагалі не лисиця! Але пахне як лисиця!

— Та лисиця я, лисиця, чого верещати? — почувся з-за дверей тоненький скрипучий голосок. — Пустіть у дім!

— А то що? — недобре поцікавилась Піввуха.

— А то здохну тут просто на порозі, примерзну, і вам доведеться ходити в ліс тільки через вікно, — заявив скрипучий голосок. — Відчиняйте, смугасті гієни!

— Як ти нас назвала?! — від подиву Маслокуса навіть сіла на пухнастий зад.

— Пустиш — поясню, — голосок за дверима став ще тоншим. — Ну будь ласка! Мені дуже холодно!

— Звір із таким голосом не може бути для нас страшним, — сказав Тьмяноок, підводячись.

— Ти впевнений? — холодно запитала Піввуха.

— Так само, як у тому, що тебе б я без притулку не залишив, — огризнувся лис. Він підчепив двері лапою й потягнув на себе. В ту ж мить у дім шмигнуло щось маленьке й тремтяче. Тьмяноок зачинив двері й різко розвернувся, готовий захищати свою нову родину.

— Цопо, хто там? — вимогливо спитав він.

— Це… це… я не знаю, хто це, — здивовано сказала Поцопа. Вона вперше бачила таку істоту. Худеньку, маленьку, з короткою світло-сірою шерстю, темними, як небо над лісом, очима й величезними вухами — втричі більшими за голову. І все ж це безсумнівно була лисиця — нюх не залишав сумнівів.

Істота обтрусилася, чхнула й заявила:

— Приємно познайомитися! Я фенек, або пустельна лисиця, на ім’я Цукор!

— Яка? — в один голос перепитали Маслокуса й Піввуха.

— Пустельна! Пустеля — це таке місце, де багато піску.

— А, я знаю! — зраділа Маслокуса. — Це звідки пісок для будівництва беруть! Але, знаєш, я те місце все обнишпорила, а таких, як ти, не бачила!

Фенек пирхнула:

— Пустеля — за багато днів ходу звідси, й вона дуже велика, справжній океан піску!

— Ти все заплутуєш, — пробурчала Поцопа. — Що таке океан?

— Океан — це багато солоної води, — намагалася пояснити гостя, але, побачивши нерозуміння, почала розгублено чухати за величезним вухом.

— Сама не знаєш, що верзеш, — розсердилася Піввуха. — То пісок, то вода! Це що, місце, де люди купаються?

Цукор зітхнула:

— Не зовсім. Пустеля — це багато-багато піску. А коли вона закінчується, починається багато-багато води. Я сама пустелі не бачила, але дивилася про неї по телевізору. Мою прабабцю там спіймали люди й забрали до Європи літаком. У тих людей уже жив мій прадід. Потім народилася моя мама, її купили інші люди…

— Купили?! — видихнув Тьмяноок.

— Ну так, — здивовано поглянула на нього Цукор. — Мої люди мене забрали, коли я була ще зовсім маленькою.

— Вони тебе труїли? — нервово запитав Тьмяноок. Поцопа заспокійливо торкнулася його плеча.

— А що таке «труїли»? — поцікавилася Цукор.

— Якщо коротко — намагалися вбити, — пояснила Поцопа.

— Вам блоха голову прокусила?! — обурилася пустельна лисичка. — Мої люди мене люблять! Граються зі мною, годують яйцями, фініками, жуками… До речі, а для бідної лисички щось на зубок знайдеться? — запитала вона з милим виглядом.

— Мишу будеш? — Маслокуса миттєво повернулась до ролі годувальниці. — Є яблука, трохи приморожені. Ягоди… ягід вже нема. Піввухо!

— А що Піввуха, завжди Піввуха! Я теж їсти хотіла!

— Так їла б мишей — їх багато, а ягід мало…

— Я ягід хотіла!

— Бачу, ви тут не багаті, — зауважила Цукор, — але жити можна. Мишу буду, дякую. І яблука буду. Я все буду!

Поки гостя хрумтіла їжею, господарі не зводили з неї очей. Поцопа дивувалась. Яка ж ця пустельна лисиця худа, маленька… Як вона по такому глибокому снігу дісталась сюди і не потонула? Хм, а як вона взагалі сюди потрапила?

— Сама винна, — сумно відповіла Цукор на її запитання. — Мої люди їздили потягом до батьків за місто. Іііі… вони кудись пішли, мене залишили в купе… це така кімнатка в потязі, де може спокійно їхати ціла родина з лисичкою. Вони пішли, а двері раптом відчинилися. Мені б сидіти спокійно, а я вирішила прогулятись. Цікаво ж! Пахне всім підряд. М’ясом, хлібом, пилом, людьми, вугіллям. А потім якийсь величезний чоловік як закричить — ОЙ! ЛИСИЧКА! ЛОВІТЬ! Я злякалась, забула, де наше купе. Побігла до інших дверей. А там інші люди, й теж кричать. Я побігла в кінець коридору, там ще двері, й ще… Вискочила кудись — темно, холодно, під лапами все хитається. Посковзнулась і впала в діру. Просто під колеса.

Тьмяноок охнув, Маслокуса зойкнула. Цукор скористалась паузою і знову захрумтіла яблуком.

— А далі що? — Піввусі дуже кортіло дізнатись, чим усе закінчилось.

— Зафекай, профую, — відповіла фенек з повним ротом. — Упала на якісь тверді штуки, навколо темно, а над головою гуркотить потяг. Я притислась до землі, ну, тобто до цих штук, заплющила очі й лежала. Знала, що потяг довгий, але не безкінечний. Коли він поїхав, я швиденько з тих… ага, рейок! — скотилась униз. Просто в сніг! Думала, задихнусь, а тоді знайшла, де сніг покрився кіркою. І пішла — по кірці. Кожен крок робила тільки після того, як добре перевірю лапою. Побачила дорогу між соснами — пішла нею. Потім відчула дим, побачила будинки… І цю сестрицю. Я їй кричу, а вона мене вздріла — одразу кудись побігла. А я за нею, до лисиць. Де лисиці — там життя, це я точно знаю! Якщо ще щось цікаво — питайте!

— Що ж ти тепер робитимеш? — жалісливо спитала Маслокуса.

— Нууу… поки поживу у вас? Не виженете ж мене, бідолашну, в сніги?

Поцопа пирхнула й ніжно боднула Цукор лобом. Нова подруга нагадала їй четверту доньку з другого виводка, Ляпоносу — жваву, балакучу, хоробру.

— Живи, звісно, — негайно підтримала її Маслокуса, і навіть Піввуха схвально щось буркнула. Лишалось дізнатись думку Тьмяноока. Він, звісно, не мав права щось вирішувати, але Поцопа боялася, що він образить самовпевнену маленьку лисичку, яка все життя провела з людьми і вважала їх добрими. Краще було одразу дізнатись, як він налаштований.

Але Тьмяноок її здивував — він замахав хвостом:

— Якщо сестри не проти, то йди сюди! У мене найтепліше місце, а твоя шерсть, мабуть, зовсім не гріє?

— Дякую, добрий братику, що дбаєш про мене, бідну, нещасну, — тоненько завила Цукор і заходилась втоптувати місце на лежанці Тьмяноока. — А ти теж лягай тут — удвох тепліше буде!

Тьмяноок вклався обережно, ніби боявся придавити нову подругу, як новонароджене лисеня. Потім накрив її хвостом і спитав:

— А ти не хотіла втекти від людей?

Цукор гмикнула й почала щось пояснювати, але що саме — Поцопа вже не чула. Вона говорила з Матір’ю:

«Навіщо ти привела сюди цю малечу? Їй не місце в лісі, їй треба назад — до людей. Що ти задумала, Велика? Навіщо звела наші стежки? Все навколо якесь дивне. Зірки пахнуть кров’ю, хвоя — пожежею, сніг — залізом. Навколо твого дому блукають тіні й страхи. Що ти задумала? І навіщо тобі я?»

Але Чорна Мати, як завжди, мовчала.

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Зємовіт Щерек (Ziemowit Szczerek) — з тих польських авторів, які приїжджають в Україну не «із завданням», а з внутрішньої потреби й цікавості. Він знає наші дороги й міста так само добре, як Варшаву, Берлін чи Париж. Україна займає в його книжках окрему, майже центральну полицю. «Прийде Мордор і нас з’їсть» (2013) відкрила для польського читача феномен східного сусіда без міфологізацій і без сентиментів; «Татуювання з тризубом» (2015) розбирало стереотипи до кісточки; «Вигадане місто Львів» (2022) розповідало про місто, яке живе в кількох часових шарах одночасно. А в «Кінцях світу» (2025) є розділ про Бучу. Попри це, українською, на жаль, перекладені лише «Мордор» і «Сімка» (2014).
https://sensormedia.com.ua/books/pysmen … A6tPzb51PA

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Запіліла собі двері на радість сусідам. Вони навіть знайомих приводять показати XD

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

О!

Сьогодні в Польщі розпочався перший судовий розгляд у справі депутата Європарламенту Ґжеґожа Брауна, відомого антиукраїнськими та антисемітськими поглядами. Справу порушено через низку гучних інцидентів. Зокрема, Браун погасив ханукальні свічки у Сеймі, зірвав лекцію про Голокост у Німецькому історичному інституті, напав на керівництво Національного інституту кардіології.

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Написала швидкоказочку для подруги-польки (вона втратила чоловіка і досі сумує)

Лисичка Гося шукає Сонце

Вперше в житті прокинувшись узимку, маленька лисичка Гося відчула, ніби хтось украв з її серця тепло, залишивши натомість велику порожнечу. Порожнеча була неприємна, холодна, чужа. Госі вона не сподобалась.

Лисичка поворушила лапами в м’якій підстилці й прислухалася. Нора була тиха, звична. Може, щось сталося назовні? Гося відхилила двері й висунула носа на вулицю. Ліс стояв мовчазний і безбарвний, сніг лежав м’якими горбиками.

Гося довго дивилася на замерзлі дерева, роздумуючи, чого ж їй не вистачає. А потім зрозуміла: бракує Сонця, що робить світ золотим, а думки — легкими.

— Якщо Сонце кудись пішло, — сказала вона півголосом, — треба піти за ним!

▼Скрытый текст⬍

Лисичка поснідала, почистила шубку, уважно обдивилася лапи — чи немає на них подряпин? Все було в порядку. Гося дбайливо замаскувала вхід до нори мохом, притрусила снігом і рушила в дорогу.

Щебет, який говорить забагато

Не встигла Гося пройти й кількох кроків, як позаду пролунало:

— Ей! Чому це хтось кудись іде й не каже мені «добридень»?

Гося озирнулася. На старому корені сиділа кумедна кругла істота. Вона була схожа на маленького птаха, сплетеного з сухих трав.

— Добридень, — чемно відповіла лисичка. — А ти хто?

— Я Щебет! — весело відтарабанив птах. — Я спеціалізуюся на розмовах, підстрибуваннях і супроводі подорожніх. Куди йдемо?

— Я шукаю Сонце. Здається, воно десь далеко, — відповіла Гося.

— О, чудово! — вигукнув Щебет. — Я люблю далекі прогулянки. Особливо з пригодами. Пішли!

І самовпевнено застрибав уперед. Гося пирхнула і пішла за ним.

Снігова Борода, який усе знає

В темно-сірому серці зимового лісу просто на дорозі стояв старий пень з довгими крижаними вусами і бородою. Коли під лапками Госі захрустів сніг, пень відкрив одне око і зауважив:

— Щось ти далеко зайшла, лисенятко. Я Снігова Борода, і я багато років не бачив нікого з твоїх сестер.

— Я шукаю Сонце, пане Борода. Мені без нього сумно, — сказала Гося. — Може, ти знаєш, куди воно пішло?

— Сонце… — пробурмотів Снігова Борода, пригадуючи щось дуже давнє. — Подейкують, що воно взимку ховається за горами.

— А де ті гори? — поцікавилася Гося.

Снігова Борода замислився. Його думки рухалися повільно, тому мандрівники вимушені були чекати аж до вечора. Гося вигідно вляглася в сніговій ямці й дрімала, накрившись хвостом, а Щебет незадоволено попискував і нервово стрибав галявинкою.

— Іди на звук річки. Вона знає шлях, — нарешті вимовив Снігова Борода, а потім позіхнув і знову заснув. 

Гося подякувала, хоч і не була впевнена, що старий пень її почув. Але вона звикла бути чемною.

Річкова Онука, яка слухає кригу

Річка зустріла лисичку й птаха тихим плескотом. В прозорому льоді темніли ополонки. Коло однієї з ополонок сиділа Річкова Онука — створіння, зшите з туману й очерету.

— Обережніше, — тихо сказала вона, коли Гося й Щебет наблизилися. — Зима завжди жартує з тими, хто наважується йти по льоду.

— Ми не боїмося, — поспішив відповісти Щебет. — Я легкий, як чудова думка! А Гося… ну, Гося вміє красиво стрибати .

Гося гмикнула: вона вже спробувала перестрибнути кілька великих гілок та прогалин. І це не виглядало як красивий стрибок. Але що поробиш з тим хвалькуватим птахом!

— Я шукаю Сонце, — сказала лисичка Онуці. — Снігова Борода сказав, що ти можеш підказати шлях до нього.

Онука хитнула головою, і кілька крапель із її волосся впали у воду.

— Це далеко й небезпечно. Треба йти туди, де вітер ходить рівнинами. Вітер знає далекі шляхи, якими ходить Сонце. Я чула його сміх ще вчора, а сьогодні тільки крижинки дзенькають.

Гося подякувала й обережно покрокувала до берегових очеретів. Лід попереду скидався на сіру тоненьку плівку, крізь яку темніла вода.

— Мені це зовсім не подобається, — пробурмотів Щебет, пританцьовуючи позаду. — Крига сьогодні якась… задумлива!

— Не цвірінчи! Я намагаюся бути обережною, — Гося нерішуче ступила вперед.

Раптом лід під нею тріснув і провалився. Усе сталося так швидко, що лисичка навіть не встигла скрикнути. Холодна вода схопила її і потягнула вниз. Подих перехопило, лапи стали важкі, рухи повільні...

— Гося! — голосно заверещав Щебет. — Тримайся, я йду!

Трав'яний птах вправно перестрибнув через тріщину й несподівано міцно ухопив подругу за загривок. Його маленькі кігтики увіп’ялися в лід. Річка сердито хлюпнула, але відпустила свою здобич — Гося відчула під животом тверду крижину. Щебет, ледь не падаючи, витяг лисичку на берег і сів поруч — мокрий і задиханий.

Гося, хитаючись, підвелася на лапи і почала обтрушуватися. Щебет перевів дух і стиха буркнув:

— Зате холодна вода… ну… кажуть, вона знімає втому.

Гося подивилася на птаха — маленького, кумедного, але такого відважного — і доторкнулася до нього носом.

— Дякую. Ти неймовірно сміливий і сильний!

— Авжеж! — вигукнув Щебет. — Якщо ти збираєшся потонути до того, як ми вип’ємо чаю з малиною — то пам'ятай, що я з цим не згоден! Категорично!

Вітер-Буркун, який веде крізь віхоли

На відкритій рівнині шаленів Вітер-Буркун — худий, неспокійний, з крутими завитками снігу, що бігали навколо нього, як пухнасті зайці.

— Ти мене кликала? — запитав він, хоч Гося не кликала зовсім.

— Мені сказали, ти знаєш дорогу до Сонця, — відповіла лисичка. — Мені дуже-дуже треба поговорити з сонцем!

— Знаю, — пробурчав Вітер. — Але тобі доведеться пройти крізь Хуртовинний Яр. А він сьогодні прокинувся в поганому гуморі. Там танцює Віхола — дивись, щоб не здула тебе на дно!

Гося лише кивнула. Вона пройшла вже так багато! І ні за що не поверне назад!

Мандрівники й Буркун  увійшли в яр, і повітря відразу стало білим, сліпучим, глухим. Завірюха крутилася навколо, хапаючи за лапи, за хвіст, намагаючись зіпхнути униз. Щебет щось верещав, але у сніговому свисті його слова губилися. Гося ковзала, падала, але вперто йшла, дивлячись на вузеньку смугу світла перед собою.

Раптом, наче зрозумівши, що лисичка налаштована рішуче, Віхола зупинилася, розгладила сліпучо-біле плаття і велично покрокувала до льодової печери. Перед тим як увійти до печери, вона обернулася й помахала Госі драним рукавом.

— Все, далі самі, — з полегшенням промовив Буркун. — Мені час пошукати нові місця, де можна бурчати без ризику нарватися на непосидючих лисичок!

І зник, закрутившись у стовпчик снігу.

Лісова Тиша, яка не любить шуму

Попереду лежала територія Лісової Тиші. Там не було нічого — ні звуків, ні руху.

Гося зробила крок — і відчула, як усе навколо зупинилося й затихло. Навіть власний подих здався занадто гучним. Щебет позадкував:

— Ой-ой-ой. Ні. Я туди не можу. Я там просто лопну від мовчання.

— Я піду сама, — сказала Гося.

— Чекатиму он там, за сосною, і якщо тебе занадто довго не буде… е-е… то я почну думати, як тебе витягти. А це вже серйозно, — пояснив Щебет.

Гося пішла далі. В беззвучному світі виявилося дуже важко орієнтуватися. Нашорошені вушка намагалися вловити бодай шерхіт чи тріск зламаної гілки. Але навкруги була тільки Тиша, яка раптом заговорила у Госі в голові.

«Стій, — сказала Тиша м’яким голосом. — Ті, хто шумлять, не йдуть далі».

Гося опустила хвіст, але не злякалася:

«Я не збиралася шуміти. Мені просто треба знайти Сонце. Бо я… сумую».

Тиша розступилася:

«Тоді йди. Сумні серця мені ніколи не заважають».

І світ навколо знову забринів.

Вартовий Пагорбів, який хоче обміну

Коли Гося дісталася підніжжя високих пагорбів, її зустріла велетенська покрита мохом істота. Вона стояла нерухомо, здаючись просто скелею. Це був Вартовий Пагорбів.

— Хто йде? — спитав він так гучно, неначе в горах почався каменепад.

— Я, — сказала Гося, задираючи голову, щоб зазирнути в кам’яне лице, і додала: — Просто лисичка.  Хочу попросити Сонце повернутися.

— А що даси взамін? — запитав Вартовий.

Гося замислилася. А й справді, що вона може дати за розмову з Сонцем? У подорожі вона витратила майже все, що мала: сили, час, навіть кілька надій. Але залишилося одне — бажання поділитися хоч крихтою тепла.

— Я можу дати тобі добрі слова, — сказала вона. — Побажати теплого дощу, пташиного співу, лагідного вітру, — вона дуже не хотіла плакати, але при згадці про щасливе літо сльози покотилися самі собою. — Нехай на тобі проросте красива біла квітка, до якої літатимуть барвисті метелики… Ох, пробач! — вона витерла сльози лапами. — Я просто прокинулася у своїй норі — а навколо зима. І все таке сіре…

Моховий велетень нахилився до Госі. Лисичка ледве стрималася, щоб не позадкувати з переляку, і тільки притиснула вуха до голови. Але Вартовий Пагорбів уважно подивився в її заплакані очі й відступив убік.

— Проходь. Добрі слова дорожчі за будь-які скарби.

Розмова з Сонцем

Піднявшись на пагорб, Гося побачила Сонце, що неквапом спускалося з неба. Воно було велетенське, спокійне і трохи втомлене.

— Ти прийшла здалеку, — промовило Сонце голосом справжнього друга.

— Я сумувала за тобою, — схлипнула лисичка. — Ти більше не повернешся? Ліс без тебе як неживий!

Сонце ніжно засміялося:

— Я відпочиваю взимку, але завжди повертаюся. Ти ніколи мене не втратиш.

Гося знову схлипнула, на цей раз від радості. А Сонце простягнуло їй маленький клубочок світла — теплий, мов хвіст мами-лисиці.

— Це мій промінь. Іди з ним додому і нічого не бійся. Весна ближче, ніж здається.

Гося обережно взяла клубочок зубами — він був легкий, як пір’їнка. Сонце посміхнулося маленькій гості, вмостилося між зелених пагорбів і задрімало. Світло трохи потьмяніло, але залишилося ласкавим і рідним. Лисичка постояла, намагаючись запам'ятати все, що побачила, а потім повернулася і побігла додому.

Повернення

Назад Гося й Щебет йшли не поспішаючи. Не через втому — просто хотілось роздивитися світ новими очима. Й поділитися Сонцем:

З Вартовим Пагорбів — щоб на ньому виросла найкрасивіша квітка в світі.
З Лісовою Тишею — щоб в її мовчанні бриніла надія.
З Віхолою — щоб її плаття сяяло золотом.
З Вітром-Буркуном — щоб він хоч іноді не бурчав, а сміявся.
З Річковою Онукою — щоб вода була теплішою від спогадів про літо.
Зі Сніговою Бородою — щоб його крижані вуса мерехтіли у темряві.

Коли до дому залишилося кілька кроків, Гося зрозуміла, що від сяючого клубка в неї залишилася тільки невелике сяюче пасемко.

— Що з ним робитимеш? — запитав Щебет. — Забереш додому?

Гося замислилася:

— Ні, краще зробимо ось як. Допоможи мені, я сама не впораюся…

Разом із птахом вони прив'язали сонячне пасмо високо на гілку старого дуба.

— Тепер його бачитимуть усі, — сказала лисичка. — І знатимуть, що Сонце скоро повернеться!

— Чудова ідея! — захоплено вигукнув Щебет.  — Слухай, то я прийду завтра? Будемо пити чай з малиною. І я розповім тобі абсолютно все, що не встиг дорогою!

— Добре, — посміхнулася Гося. — Я чекатиму.

Щебет помахав крильцями й пострибав у ніч, залишаючи вузьку доріжку слідів.

Гося відгорнула від входу сніг і мох. У нірці все ще було затишно, неначе вона й не залишалася порожньою кілька довгих днів. Лисичка так втомилася, що навіть не повечеряла — просто згорнулася клубочком, вдихнула знайоме тепло власного дому й подумала:

«Сонце повернеться. Весна точно прийде. А зараз — у мене є світло. Воно у мене всередині».

І зима стала трохи світлішою.

Отредактировано (2025-12-10 08:32:15)

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Написала швидкоказочку для подруги-польки (вона втратила чоловіка і досі сумує)

Лисичка Гося шукає Сонце

Дякую, чудова казочка 

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Дякую, чудова казочка

Дякую, анончику!

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Для себе:

Zimna porcelana to mieszanka kleju do drewna, skrobii ( w tym przypadku) ziemniaczanej, gliceryny i octu.
Na rynku jest bardzo wiele różnych firm oferujących kleje do drewna.
PRZEPIS NA ZIMNĄ PORCELANĘ:
1 szklanka kleju - wodoodporny klej do drewna Rakoll D3 GXL 3
1 szklanka skrobii ziemniaczanej
1 łyżeczka gliceryny ciekłej ( dostaniesz w aptece) lub oliwy
1 łyżeczka octu ( lub soku z cytryny)
Krem do rąk, balsam do ciała ( opcjonalnie, przy wyrabianiu ciasta)

Jeśli Twoja masa jest za luźna, dodawaj skrobii i wyrabiaj. Tylko nie przesadź , bo będzie się kruszyć 😉
Jeśli Twoja masa wyszła zbyt twarda, dodaj niewielką ilość octu.
Glicerynę możesz zastąpić oliwą z oliwek, olejem lub oliwką dla niemowląt.

Z zimnej porcelany możesz tworzyć płaskie ozdoby, figurki oraz inne drobiazgi.
Zimna porcelana po wyschnięciu będzie lekko transparentna, więc jeśli chcesz uzyskać kolor np. biały, dodaj do masy odrobinę białej farby olejnej.
Zimna porcelana wysycha na powietrzu
Czas wysychania uzależniony jest od grubości elementu.
Barwienie zimnej porcelany:
farby olejne
barwniki spożywcze ( do lukru) w proszku lub żelu
opcjonalnie farby akrylowe ( wysuszają masę)

Malowanie zimnej porcelany
Farby akrylowe po wyschnięciu danego elementu lub figurki
Figurki, ozdoby z zimnej porcelany nie nadają się na zewnątrz. Nie są odporne na warunki atmosferyczne
Produkty z zimnej porcelany nie nadają się do kontaktu z żywnością. To nie ceramika.

https://www.instagram.com/p/DPwWBzTCMb5 … a6e3e0&g=5

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Тиждень був якийсь нереально важкий. Але це свято, перед святами завжди так. 26-27 їдемо до Лодзі, житимемо в апартотелі Krzywa Kamienica. Плани такі - подивитися на місто з градирні ЕС1 та Мануфактури, побувати у Музеї текстилю, Музеї Хербста та Міському музеї. Так, я той занудний персонаж, який обожнює музеї! Ну й погуляти по Пьйотрковській, з’їсти обід в Мануфактурі, отето все.

Центр Вро. Кажуть, що в цій квартирі живе пан, який постійно проти чогось протестує. На свята він вішає Санту XD

Отредактировано (2025-12-13 17:43:52)

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Вчора Ірена розповіла про воєнний стан у Польщі, рік забула, але точно пригадала, що на той момент виховувала маленьку онучку. Я погуглила, бо чесно не пригадувала, про що йдеться. А от про що - 13.12.1981 року перший секретар ПОРП, генерал Войцех Ярузельський запровадив на території Польщі воєнний стан через активну діяльність "Солідарності". СРСР намагався щосили придушити демократичні рухи у підвладних країнах, тому вимагав жорстких заходів щодо опозиції. У Вро був один з головних осередків "Солідарності", тому місто взяли під військовий контроль - ввели комендантську годину, військові патрулі, відключили зв'язок, почали кидати опозиціонерів до ізоляційних таборів (слово яке, га? типу, у нас не концтабір, як у поганих нацистів, у нас просто ізоляція ворогів народу!). Робітники оголосили окупаційні страйки, але війська та поліція жорстоко били людей. Опозиція почала діяти підпільно. Репресії тривали до 1983 року.

Пізніше Ярузельський казав, що оголошення воєнного стану було "меншим злом", тому що в протилежному випадку країні загрожувало введення радянських військ. Хоча існують твердження, що він сам боявся робітничого руху й шантажував СРСР виходом з Варшавського договору, якщо радянські війська не увійдуть до Польщі. Але СРСР на той момент був дуже залежний від Заходу, тому побоювався санкцій, і відмовив. Втім, Захід все одно ввів економічні санкції - і проти СРСР, і проти Польщі. Зняті вони були лише після амністії опозиціонерів у 1984 році.

У Вро цим подіям присвячений Пам'ятник Анонімному Перехожому (скульптор Єжи Каліна). З однієї сторони дороги люди наче йдуть під землю, з іншої - виходять (своє фото другої сторони знайти не можу)

Отредактировано (2025-12-13 21:46:03)

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Земля лисиць. Весна з переживаннями

Частина 1. Втеча з міста
Частина 2. Поїзд не туди
Частина 3. Чорна Хтонь відкриває очі
Частина 4. Небезпека неподалік
Частина 5. Коли приходить Велика Мати
Частина 6. Перший хлопець на селі
Частина 7. Початок зими
Частина 8. Подих страху
Частина 8. Цукор з пустелі

▼Скрытый текст⬍

Місяць змінився двічі. У повітрі запахло талою водою і радістю. Лисиці все частіше піднімали носи до неба й ловили південний вітер. Сонце пригрівало, сніг потроху танув. Запаси, зібрані на зиму, були майже доїдені, тож лисиці дедалі частіше вирушали на полювання. У їхньому саду мишей уже не лишилось, але до лісу вони поки що не заходили — вистачало й тих, що кишіли в інших дворах села.

Несподівано вправною мисливицею виявилась Цукор. Маленька лисичка своїми величезними вухами вловлювала кожен писк і шерех, легкі лапки ступали беззвучно, а гострі зуби ніколи не випускали здобич. Тьмяноок пишався подругою й не втомлювався її хвалити. Фенек задирала носа й не думала ніяковіти — здавалося, їй завжди було замало захоплення. Це, як не дивно, ще більше зворушувало напівсліпого лиса. Поцопа, Маслокуса й Піввуха тішились, що серце Тьмяноока потроху починає оживати.

Чутки про незвичайну лисицю облетіли весь ліс, і до села почали навідуватись цікаві гості — не лише лисиці, а й борсуки, і навіть один старий вовк, за якого поручився Кривокіготь. Цукор без упину розповідала свою історію знову й знову, щоразу додаючи нових подробиць — настільки яскравих, що три подруги тільки переглядалися й пирхали. Виявилося, що у потязі бідну налякану лисичку цькували собаками, а потім вона кілька годин боролася за життя в сипучих пісках. Злегка ошелешені барвистими подробицями, гості тільки кліпали й ворушили вухами. Жоден так і не здогадався поцікавитись, звідки взимку у лісі взялись піски.

— Цукор, ти зовсім слід загубила, — якось зауважила Піввуха. — Брешеш щоразу більше!

— Ну й що? — не розгубилась фенек. — Вони сюди ходять по правду? Ти думаєш — по правду?

— А по що? — щиро здивувалась Маслокуса.

— По переживання! — Цукор крутнулась на місці. — Сестрички, їм потрібна історія, від якої шерсть на загривку стане дибки! Вони хочуть слухати й жахатися — от як буває страшно у світі! І як добре, що у вас не так. У вас спокійно, у вас безпечно…

— Але ж ти розповідаєш, що все це сталося тут, на нашій станції!

— Оййй, — скривилась Цукор. — Та прошу тебе. Хто про це думає, коли слухає мою історію?

Спершу міські подруги тішилися гостям, нагоді побалакати, дізнатись новини. Але скоро помітили, що їх стали частіше навідувати самотні лиси-самці. Вислухавши історію Цукор (дехто — вже не вперше), вони починали завзято залицятись до трьох подруг. Найбільше лисів приходило до Маслокуси. Молоденька лисиця роздратовано пирхала й обривала всі спроби залицяння, пояснюючи, що не хоче заміж і не збирається мати лисенят. Піввуха одразу викликала кавалерів на бій, і жоден ще не зміг її здолати. "Мені не потрібен слабкий чоловік", — казала вона на прощання.

Поцопа ж не хотіла псувати стосунки з місцевими. Хто зна, може, колись знадобиться їхня допомога… Тож вона м’яко пояснювала, що недавно поховала чоловіка і ще не готова до нової сім’ї.

— Може, наступного року, — казала вона. — Цю весну й літо я хочу провести сама.

Звісно, "сама" — це було перебільшення. Справді на самоті вона бувала лише тоді, коли втомлювалась від метушні й розмов і йшла поблукати лісом. А ще Поцопу постійно тягнуло до дому Великої Матері. Іноді доводилося піддаватись — надто сильним було це тяжіння. Воно нагадувало весняний поклик, той, що вона відчула дуже давно, навесні, перед тим як зустріла Крутолапа, — тільки тепер це було ще сильніше, ще страшніше, ще невідворотніше.

У такі дні лисиця обережно, так, щоб її не помітили подруги, пробиралася до маленької хатинки на площі. Потім акуратно відкривала лапою двері, що легко піддавалися, і заходила. Сідала перед пічкою й розповідала Матері про все — як вони живуть, чим харчуються, хто до них приходить. Чорна лисиця мовчки спостерігала за нею насмішкуватими золотими очима. Щоправда, іноді погляд змінювався — теплішав, робився добрим і розуміючим. І тоді все ставало простим, тривога відступала, і можна було повертатись до подруг — полювати, гратися в піжмурки, базікати та валятись на торішніх голках і вологому оксамитовому моху.

Отредактировано (2025-12-15 23:27:13)

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Частина 8. Цукор з пустелі

Дякую  а ось від мене подаруночок лисій -

▼Скрытый текст⬍

Ohara Koson
Fox in the reeds
1930

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Дякую, анончик! Люблю її, репродукція навіть вдома висить)

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Їбучий котел вирішив засмітитися й вмикатися з гучним "хлопком", тому ми виключили його й мерзнемо під ковдрами й пледами( Завтра прийдуть майстри. Вже вирішили, що наступного року поміняємо котел, бо цей якийсь не ласкавий до нервової системи.

Чогось пригадала, що за 2 місяці до виявлення пухлини у мене дуже сильно свербіла ліва грудь, саме в тому місці, де потім знайшли новотвір. Власне, так я й зрозуміла, що щось не так, пішла до лікаря і (можливо) саме тому залишилася жива. Лікарям я тоді про симптоми не сказала, тепер стало цікаво. Запитала у ШІшечки, він каже - так, запалення може спровокувати подібні симптоми, тож, якщо раптом з'явилися якісь невластиві відчуття, краще звернутися до спеціаліста.

Сьогодні в автобусі почула новий вираз. Пані розповідала про якогось неучтівего фацета: "A ja mu mówię: „Hej, kolego, bo na pana nie wyglądasz...”.

А оце пиздець.
Співробітники Агентства внутрішньої безпеки Польщі (ABW) затримали студента Католицького університету в Любліні — Матеуша В, який готував масовий теракт на одному з різдвяних ярмарків із використанням вибухових речовин. Матеуш самостійно вивчав способи виготовлення вибухових матеріалів, а також планував вступити до терористичної організації, щоб отримати підтримку для реалізації своїх намірів. Його метою було залякування людей та підтримка ІД. Влада не розкриває місто, де планувався теракт, щоб уникнути паніки.

Тримайте святкового, поки нас бомбою не рознесли XD

Отредактировано (2025-12-17 08:48:46)

Анон

Re: Kurwamoc [Польща][фото][життя][yes comments]

Микола Вінграновський

***
Коли ви, як зелені волейболісти,
Перекидаєте місяць вночі одне одному над собою,
Над містами і над країнами, —
Я думаю, що ви збожеволіли,
І мені стає радісно, що ви не люди.

Коли ви снідаєте землею і хмарами
Ось уже скоро двадцять століть,
Я думаю, що ви будете їсти,
Якщо раптом почнеться воднева війна?
І мені стає легше, тому що ви про це не думаєте.

Коли свою Вітчизну
Я називаю суцвіттям дерев —
Вона простяга мені свої руки
І шумування земного вітру,
Бо найгарніше у світі —
Дерева.

▼Скрытый текст⬍

* * *
Забриніло — і незчувсь, як відбриніло,
Обвалило душу і — пішло,
Все, що мало, все і оголило,
І душа вже дзеленчить, як шкло.

…Рання ніч, і небо прокололось,
Визірнилось, мов дитя мале,
Й озива овечий мене голос,
Мекає Миколою мене,

Що воно від ніжності збриніло,
Щезло ненадовго, назовсім,
Лиш в туманну барву перебігло
Подихом із іменем моїм,

Що воно від розпачу щасливе,
Там, де кінь, лошиця і лоша,
Щоб в провалля хмарне та звабливе
Сторчма не звалилася душа.

Гайявата

Над лиманом білять синім,
Білять білим над лиманом,
Над лиманом кукурудза
Світлі вуса опустила.

І лиманський Гайявата
Щось там робить-виробляє,
Душить гроно винограду —
Зимувати цілу зиму.

Дві дитини плачуть в люльці —
Тато з мамою сміються.
А під хатою з лиманом
Дід із прадідом бухика:

Душать гроно винограду —
Зимувати цілу зиму.
Пасе кози над лиманом
В сіре вдягнена прабаба.

Баба — та копа картоплю
Й відганя бджолу від вуха.
Та і я роблю тут дещо,
Правда, діло несерйозне,

Бо люблю щось недалеке,
Бо своє люблю при собі,
Як любив його і вчора, —
Білий побіл над лиманом,

Сірий глід з гніздом сорочим,
Срібне слово павутини!

Телевізор у футболі
Перепліскує долоні,
Біла курка кудкудаче,
І яєчко, мов футболик,
Тепло дивиться з гнізда.

А тим часом над лиманом
Почорніло щось і згасло,
Перебігло щось дорогу,
Холодком перейнялось, —

І за руку старе горе
Веде горе молоденьке,
Веде горе попід гору
Від лиману полинами.

І говорить старе горе
Молоденькому на вухо:
— Ти підеш по нежонатих,
А я піду по сімейних,

Будем з ними зимувати
І не будем знати горя.
І говорить мені горе
Молодесеньке на вухо:

— Буду я тобі за жінку,
Ти ж мені за чоловіка.
Привезем гарбу соломи
Та замісим з нею глини.

Лампачу насушим — шифер
На Привозі десь в Одесі.
Та прищепимо до груші
Молоденьке яблунятко,

А там дівчинка чи хлопчик
Помалесенько знайдуться.
Кабаків їм напечемо,
З молоком наварим каші,

Баранців із кукурудзи
Напечем на черені,
А на весну козенятко
Розчепірить в хаті ніжки

Й застрибає по подвір’ю
По калюжі вдвох з собою.

А тим часом старе горе
Вже по-свому хазяйнує:
Молотком дорогу мостить,
Возить щебінь із кар’єру,

Дітям ґудзик пришиває,
Через яр до школи водить,
Тягне сіті із лиману,
В’ялить глосики з бичками,

Квасить в діжці помідори,
Куфайки несе з крамниці,
Ковбасу і торбу цвяхів,
Ще й горілочки із перцем!

А тим часом над лиманом
Чорт зубами тягне хмару,
Другий ззаду підпихає,
Тягнуть хмару на прабабу
І над нею виливають.

Та, тікаючи, прабаба —
Зі своїми кізьми в скирту —
З хлібом синю цибулину
На пеньках жує чорненьких!

Засміялись чортенята
І на бабу потягнули,
Потягнули та й линули
В пелену їй чорну хмару:
“Дай нам, бабо, картоплину,
Бо й тебе залиєм з дідом,

І не буде вам ні бринзи,
Ані грона винограду!”
Підхопився прадід з дідом —
Мокра курка їм під ноги, —

А чорти кричать Їм з хмари:
“Загинайтесь, дідугани,
Та лягайте в домовину,
А там далі видно буде!..”

Тягне чорт зубами хмару —
Тато з мамою сміються, —
Другий ззаду підпихає, —
Дві дитини плачуть в люлі, —

А лиманський Гайявата
Щось там робить-виробляє,
Душить гроно винограду —
Зимувати цілу зиму!

А тим часом над лиманом
Наче щось замаячіло,
Щось дорогу перебігло,
Холодком перейнялось, —

І за руку старе щастя
Веде щастя молоденьке,
Веде щастя попід гору
Від лиману полинами.

І говорить старе щастя
Молоденькому на вухо:
— Що лишилось нам робити,
Як ми з горем помінялись!

Цей Микола Вінграновський,
Несерйозний чоловік цей,
Душить гроно винограду
І все плутає на світі!

***
Так швидко відминули кавуни,
Відчервоніли з ними помідори,
І тишком-нишком ожили млини,
З шовковиць лист, з шовковиць лист учора
Упав тихенько, вухо опустив,
Як цуценя чи як руде телятко.
Риплять під інеєм останні капусти,
Стручки акації тремтять уздовж посадки.
Ми сядемо за хліб, і за вино,
І за вареники з картоплею пухкою
І за чарчиною хмільного супокою
Згадаємо чиєсь сумне вікно.

***
Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.

Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч.
Вона була в червоному, мов ніч.
Вона була, мов ніч і мов не ніч.

Вона була, що наче й не була.
Але вона була! Була!
Любове, ні! не прощавай!
Непевний крок свій не збивай.

Непевний крок свій в ніч і сад…

Сердець розбитих серцепад…

Непевний кроче мій, іди!
Непевний кроче мій, іди!!
Непевний кроче мій, іди!!!
Непевний кроче мій, не йди…

Страждаю я, страждає труд,
А хмари небо труть і труть,
І дні, мов коні вороні,
Дорогоцінний час несуть.

Вона була, вона була!
Вона була, як світ, як горн!
І її гори — моє горе,
В її краю мені хула.

Але вона — жона. Вона —
Самозбереження народу.
І мову, кров його і вроду
їй доля зберегти дана…

Ну, що ж тепер мовчиш, мій вік
Цивілізованих калік?!
Вітчизно-сльозе-мріє-сну,
Прийми болінь моїх весну.

Бо наче я вже не живу,
Свою надію неживу
Приспав під серцем і не сплю…
Двадцятий вік як я люблю.

Вона була за всі віки…
В прощальнім слові до руки
Схилялись їй і ніч, і сад…
Сердець розбитих серцепад.

***
Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.

Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.

У полі спить зоря під колоском
І сонно слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.

То кажани. То кажаниний ряд
Заплутався у сонному волоссі ночі…
Ходімте в сад. Я покажу вам сад.
Його сумління покажу вам очі.

***
Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.
Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоїм ім’ям на тебе я молюсь…
…Зимовий сад під вороном білів.
Стояли очі у вікні сухому.
Смеркалося. Година йшла на сьому,
Життя лежало тихо, як посів.
І глянув я на тебе з білоти,
Забіг туди, забіг і звідти глянув!
Тебе я прошу: з погляду, з туману,
З могил і вітру серце відпусти!
Душа моя в цвітінні, і немає.
Нема цвітіння – більшого нема!..
А снігодощ над вовком пролітає
І Ріг Кривий поволі обніма.

Пісня про життя
Заспіваю твоє ім’я,
Твоє тихе ім’я вишневе,
Де між хмарами обійма
Свою ніжну дорогу небо.
Де горить під зорею мак
І говорить гроза з грозою,
Переманює — перейма
Хвиля хвилю попід горою.
Заспіваю твою любов
У великій твоїй дорозі,
В тій дорозі, де й я ішов
В кароокій рясній тривозі,
Де цілує росу роса,
Де дніпрова світанна повінь
І на ластівці не згаса
Молодий вечоровий промінь.
Заспіваю ті імена,
Що любили і люблять, будуть
Бо вишнева твоя струна
Біля серця мого і люду.
Заспіваю тобі себе
Твоїм словом — від тебе маю…
Там, де час голубінь пряде,
Дорогу тебе заспіваю.

Отредактировано (2025-12-17 20:51:02)